ВУЗ ШАГ

Шпаргалки для вихователів

 

 

Якщо батьки не хочуть визнавати проблему дитини...

 

      Деякі батьки не надто добре знають про особливості розвитку дітей і не можуть одразу побачити, що з їх дитиною не все гаразд. Проте, якщо їм пред’явити конкретні факти, вони будуть стурбовані і намагатимуться зробити все, щоб допомогти своїй дитині.

       Але трапляється, що батьки уперто не визнають проблему. Зазвичай на це у них є свої причини:

· вони не хочуть, щоб на дитину "навісили ярлика" неповноцінності;

· вони не хочуть брати на себе відповідальність і обтяжувати себе зайвими клопотами;

· вони хочуть, щоб їхню дитину любили і ставилися з повагою.

 

Як діяти?

 

    Намагайтеся самі переконатися, що річ тут не у вашому упередженому ставленні до дитини, не в індивідуальному темпі розвитку дитини, не в особливостях стилю пізнання, що проблема справді є.

· Не починайте з батьками розмову про проблеми, що турбують вас, доти, доки між вами не буде довіри.

· Виявляйте до них пошану і дружелюбність. Ставте їм запитання і покажіть: ви вважаєте, що вони краще за вас знають своїх дітей. Батьки мають упевнитися, що ви турбуєтеся про інтереси дитини.

· Якщо батьки не йтимуть на довірливу розмову, призначайте їм офіційну зустріч. Під час розмови більше слухайте, ставте запитання, обговоріть позитивні моменти, пов’язані з дитиною. Дуже важливо при цьому нічого не вигадувати, поводитися прямо і відкрито.

· Коли ви відчуєте, що настав час поговорити по суті, спочатку поділіться конкретними спостереженнями, скажіть щось на кшталт: «Я помітила, що Дмитрик не може скласти мозаїки, розрізної картинки. Ось записи про здійснення індивідуальної роботи, які я зробила 21 лютого, 12 березня». Наголосіть, що самі ви не компетентні робити будь-які висновки і попросіть батьків проконсультуватися у фахівця.

 

Пам’ятайте, що інформувати батьків про ваші побоювання за дитину— ваш професійний обов’язок.

 

 

 

 

Чи пропонувати дитині ділитися?

 

       Зазвичай педагогічний штамп — дітей потрібно вчити ділитися, до того ж усім й завжди.

Власне, у цьому немає нічого поганого: дитина живе не одна в будинку, вона не одна в групі. Але чи немає в нашому бажанні виростити неодмінно чуйного колективіста. Тут ми стикаємося з другою крайністю — ущемляємо права дитини на власність і на власний безпечний життєвий простір? Чому у дорослих є «все своє власне», а у дітей «все загальне»?

      Отже, дітей можна примусити ділитися, переступаючи через їхні відчуття та бажання— впливати силою. Але тоді не варто дивуватися, що ставши старшим і звикнувши підкорятися силі, вони дотримуватимуться саме такої стратегії: або беззаперечно віддавати свої речі на першу вимогу бовдурів-хуліганів, або діяти силою стосовно інших дітей.

 

Як діяти?

 

      Передусім поміркувати, розібратися, не піддаватися на власні миттєві відчуття і не використовувати стереотипи, бо:

· у ранньому віці діти, швидше за все, не готові щиро поділитися своїми іграшками, предметами— вони становлять для дітей власну цінність;

· приблизно у віці 3-4 років іграшки, предмети набувають сенсу усвідомлюваного особистого простору: «я», «моє».;

· у 4-5 років призначення іграшки або предмета стає засобом встановлення партнерських стосунків з іншими людьми;

· у 5-6 років— це ще й спосіб виділити свою особистість, досягнення, переваги.

Зважаючи на ці вікові особливості, а також на особливості індивідуальні (ставлення сім’ї до речей дитини, наприклад ), і традиції групи (а не особисто ваші), з дітьми можна домовитися.

· З дитиною раннього віку: «Звісно, це твоя машинка. Машинка Дмитрика. Дмитрик з машинкою грається. Коли Дмитрик пограється з машинкою, ми з Колею попросимо: «Дай, Дмитрику, пограти машинкою Колі». Проблема в тому, що у дитини немає вміння коректно заявити про своє бажання. Потрібен зразок.

· З дітьми більш старшими: «Це олівці Олі. Оля добра дівчинка. Якщо ми ввічливо попросимо, вона дозволить нам помалювати разом із нею». Кожній дитині цього віку важливо бути добрим, гарним. Тим паче, що ви не пропонуєте просто віддати, ви пропонуєте малювати разом. Не йдіть одразу. Разом – це і з вами також.

· У середній і старших групах логіка приблизно та сама: наголосіть, підтвердіть право дитини на предмет — це приглушить пристрасті. Потім визначте причину цього права – це додасть шани «власника» до вас і претендента до «власника». «Сашина машинка. Саша збирає гончі машинки. Він знає багато назв. Давай попросимо його розповісти, яка найшвидша». Не залишайте дітей одразу— побудьте разом з ними — це дасть імпульс до позитивного спілкування.

Довго? Так. Але коротким є лише шлях до «війни», де постраждалими будуть усі.

 

 

 

 

Якщо діти перебивають...

 

 

 

       Явище не рідкісне, іноді вельми прикре. Особливо, коли дуже кортить обговорити будь – яку нагальну проблему з іншими дорослими.

 

 

Як діяти?

 

 

    Навіть якщо обговорювана проблема стосується нашої професійної діяльності, незайвим буде нагадати — пофесійна діяльність – це не як організувати педпроцес, а діти, з якими ви саме його й організуєте. Отож бо – ввічливо перервіть вашу важливу розмову: «Вибачте» і «Я слухаю тебе, Сашко».

· Якщо вам докучає постійно одна і та сама дитина, і ви вже знаєте, що в її повідомленнях немає екстреності, змініть фразу: «Сашко, я обов’язково вислухаю тебе, щойно закінчу розмову з Андрієм», або «Сашко, ти впевнений, що твоє повідомлення, не може зачекати?». Зверніть увагу: у будь – якому разі головною є дитина, навіть якщо до цього ви розмовляли із завідуючою, і ваше звернення до неї має форму поваги, визнання її права на вашу увагу. Ще один бік цього явища: швидше за все, дитина невипадково постійно перебиває вас. Можливо, їй не вистачає вашої уваги і мимовільний свідок її звернення до вас - своєрідний гарант уваги, хай навіть і негативної.

· Багато проблем спричиняє перебивання під час загальних розмов – на заняттях,  тощо. Можливо, причина в щирій зацікавленості всіх темою розмови і «від надлишку почуттів всі «геглогять як гуси». У цьому разі правильніше сказати: «Я розумію, що вам дуже цікаво і хочеться висловитися всім. Щоб почути одне одного, слід домовитися, говорить той, у кого в руках кубик». Предмет у руках - додатковий потрійний стимул – ознака законної черговості, помічник вільного висловлювання і реалізоване право самостійно вибирати наступного для розмови.

· Перебивання може бути ознакою втоми або крайньої незацікавленості вашою мовою та діями.

Якщо вся суть у цьому, потрібні не дисциплінарні заходи, а щире визнання: «Я відчуваю, що ви трохи стомилися, напевно, я довго говорила сама. Отже, поміняємося, ви поставите мені запитання. Або ви дасте мені завдання, а я постараюся його виконати».